Проби пера


Третяков Ярослав, учень 11 класу Панфілівського НВК зайняв ІІ місце у районному етапі конкурсу "Космічні фантазії" 


"Двоє"

(Оповідання)

Передмова
Небезпека прийшла з небес, з самих її холодних, бездонних глибин. Ворожа раса, жорстоких воїтелів – ультімарійців, напала на наш маленький світ, щоб до скону віків розпоряджатися людством, як рабами. Та людство вирішило не прогинатися під Ґнітом ворожої раси і дати відсіч агресору. І почалася війна…
Кров і плоть, кістки і сталь, вогонь… - все злилося воєдино на смертному одрі цивілізації. Закружляли в жахливому палкому танці вогняні вихори. Огорнув вогонь обидві планети. Загинула Земля!.. Загинула і колиска прибульців – Ультіма. Їх боги відвернулися від них! Жорстокий фатум запросив смерть на останній бенкет. Кінець усьому!..
Їх було двоє: безсилі і голодні, в потертих брудних, давно відживши свій вік, захисних костюмах. Вони сиділи поруч на, запорошеній попелом, мертвій землі. Нерухомі, мовчазні, ніби осівші статуї маоі. Можна було б сказати, що вони скам'яніли або заснули. Йшли собі йшли, присіли й заснули, але ні! Ось один повільно повернув голову до другого, немов боявся, що вона може відвалитися. Динамік на його шоломі затріскотів, пролунав стомлений голос.
-         Агов, Алекс!  Алекс! Ти ще живий?
-         А що, є причини мені некрологи писати?
-         Ха… А я вже думав, що ти не живий.
Запала тиша, яку порушувало лише завивання вітру.
-         Марку, час вже йти.
Алекс важко підвівся. Скляне забрало його захисного шолома сяйнуло від яскравого сонячного променя. Чоловіки почали роздивлятися, як тендітна рослинка пробивалася крізь асфальт, так і він пробивався через густу пелену попелу.
-         Сонце? Невже – це сонце? Його рідко коли побачиш. – зауважив Маркус.
-         Можливо, колись ми будемо бачити його частіше?
-         Ні, Алексе, навряд ми це побачимо. Не сьогодні так завтра з голоду згинемо!
З цими словами Маркус підвівся і поплентався до якихось руїн давнього поселення.
-         Гей, Алексе Ті Джей, ходімо сам говорив!
Алекс стояв і спостерігав, як промінчик все ще пробивався, яле буро-сірі хмари все ж здолали його і повільно почали поїдати, доки він зовсім не зник в пиловому масиві, залишивши ледь яскраву пляму.
-         Можливо, ми тебе не скоро побачимо. – вголос подував він.
Алекс попрямував слідом за своїм приятелем. Хто спитав би, куди вони прямують?!  Нажаль, вони і самі не знають куди і навіщо. Просто йшли, йшли на захід. Можливо, в пошуках кращого життя, або їжі. Або щоб просто не гнити без діла в якійсь темній шпарині , як комаха. Йшли по сірій потрісканій землі, повз руїни і висохлі дерева, темні смуги магістралей, які вужами виповзають з-під товстого покриву піску. Йшли по колись соковитим лугам, плодючих полях, які зараз здаються Раєм. Як би їм хотілось все повернути, але … Нічого вже не змінити! Все залишиться лише пустелею, з випаленою мертвою землею. Без життя! Пустеля, яка тягнеться без краю, скрізь, куди оком не кинеш. Тягнеться, доки не зіл'ється  з темним небом, де далеко-далеко, за обрієм, видніються руїни мегалополісів.
Маркус йшов першим, Алекс плентався за ним, але ось Маркус падає на коліна
-         Маркусе, що з тобою?
-         Дідько, бісові ноги! Зовсім не слухаються, відрубки нещасні.
Марку від злості вдарив свою ліву ногу.
-         Ноги не винні! Нам просто треба перекусити та відпочити.
-         Не так все просто, у нас їжі майже не лишилося.
-         На скільки вистачить?
-         Ну… якщо економити – на два дні.
-         Добре, зробимо просто тайм-аут!
Маркус просто ліг на землю, Алекс сів і почав щось клацати на ручному комп'ютері. Знову запанувала тиша, яка тривала хвилин десять.
-         Алекс!
-         Що?
-         Як ти гадаєш, коли ми зможемо зняти ці костюми?
-         Хм… А чим тобі костюми не подобаються?
-         Набридло залежати від цих апаратів!
-         Якби не вони – ніхто не вижив би.
-         Я це і так знаю. Так коли?
-         Ха… я тобі так скажу – ніколи!
Десь далеко за обрієм почали виднітися якісь сірі конструкції. Вони прямували туди. Вже за дві години двоє дісталися того місця, звідки більш детально можна роздивитися знахідку.
-         Невже це?..
-         Так, це ті самі модульні блоки. Їх використовували військові інженери.
-         Ті Джей, як вважаєж, є тут їжа, або щось корисне.
-         Напевно…
Чоловіки повільно блукали між цими модулями. Раптом Маркус змовк і пришвидшено пішов убік.
-         Що там таке? Куди ти біжиш? – спитав здивований Ті Джей.
Але той його не слухав, а біг до груди металобрухту, й почав швидко її розбирати. Його супутник підійшов ближче і побачив, що саме відчищає Маркус – запасний контейнер з продуктами, зброєю, медпрепаратами. Вони знайшли те, що шукали. Маркус і Алекс раділи, немов діти, витанцьовуючи якісь химерні танці. Та вони швидко схаменулись – треба ще це відкрити.
-         Алексе, зможеш відкрити?
-         Я зможу, але які шанси, чи придатне воно до вживання?
-         Ну… Маркусе, подивися на захисну кришку контейнера. Підключай свій наручний комп'ютер до системи контейнера.
Після хитрих маніпуляцій кришка відкрилася. Маркус подивився в середину і мало не заплакав. За довгі 25 років усі продукти не просто зіпсувалися, вони перетворилися на попелище. Це був удар для бродяг. Вони сиділи довго мовчазні, доки наручний комп'тер не видав звіт від системи. Алекс почав читати, іне повірив своїм очам.
-         Маркусе, система звітувала, що все зіпсувалося, але один відсік якимось чином уцілів.
-         Тобто? – Маркус не відразу зрозумів.
-         Тобто щось залишилось?
І справді, в самих закутках контейнера вони знайшли чотири пакунки. Алекс почав роздивлятися, і мимоволі впіймав злісний погляд приятеля. «Гм… І чого він так на мене дивиться?» - подумав Ті Джей. Саме в цю мить Алекс почув звук перезавантаження зброї. Він повернувся і побачив ствол імпульсивної гвинтівки в руках товариша.
-         Маркусе, ти що?
-         Знаєш, ми вже довго ходимо, а їжу знайшли тільки зараз Щастя – так?
-         До чого ти ведеш? Опусти зброю.
-         Тут їжі тільки для одного, - він божевільно усміхнувся. – Я знаю, ти хочеш забрати у мене шанс, мою їжу, моє життя! Вибач, вижити має сильніший!
Алекс зробив крок уперед… як пекельний біль пронизував його тіло, розривав свідомість, і настала темрява.
Тягти всі пакунки самому важко, ноша каменем тягне додолу, але своє добро Маркус не збирався комусь віддавати. Ось тепер він вирішив тікати далі від модулів, від вбитого товариша. Але щось не так! Йому здавалося, що за ним пильно слідкують. Можна було б скинути все на хвору уяву, але ось між модулями щось прошмигнуло…
«Що я вмер?» - задав собі перше питання Алекс. У грудях пекло, дихання збите, в голові туман, але, здається, живий. «Боже, добре, що я завжди носив ультімарійський нагрудник! Ніколи не думав, що буду дякувати цим ворожим конструкторам.» Він завжди чекав ударів від цього жорстокого світу, але що в нього стрілятиме друг – ніколи! Щось блиснуло йому у вічі – промінчик сонця…
-         Ха… А ти на моєму боці!
Раптом неподалік пролунали постріли. «Маркус відстрілюється», - подумав уголос та пішов на звуки. Чоловік з-за модуля побачив Маркуса, який відбивався від ксеноморфів. Ксеноморфи – ще одна загроза для світу. Маркусу не пощастило, запах їжі з відкритого пакету привернув увагу хижаків, і коли один з хижаків хотів кинутися на чоловіка, Алекс вистрелив…
Маркус лежав закляклий, ніби паралізований, та думав: «Хто це стріляв?». Він навіть не помітив, як тінь метнулась у нього за спиною й до потилиці хтось приставив дуло гвинтівки. Маркус підняв перелякано руки.
-         Що думав утечеш? – промовив Алекс зі злобою і огидою.
-         А-а-а- лекс?
-         Щось хочеш сказати перед смертю?
-         Не вбивай! Пробач! – заволав Маркус.
-         Ні, пізно…
Пролунав постріл. Маркус готувався до смерті, але куля пролетіла над головою у бідолахи. У нього підкосилися ноги і він впав на коліна.
-         Не вбивай! – благав чоловік.
-         І не збирався! Забирайся звідси! Не смій мене переслідувати! Тепер я знаю, яка ти людина…
Алекс узяв пакунки і пішов далеко, в самі хащі материка. Маркус повернувся до модулів і почав працювати з «з металобрухтом».

 Розійшлися двоє… колись – друзі, колись – колеги, а зараз – вороги, а, може просто – чужі…



Робота ввійшла до збірки районного методичного кабінету

Білоровська Неля Володимирівна
Народилася 18.05.1998 року в селі Панфілівка. Батько – вільний селянин, мати працює нянею в Чернігівському дитячому будинку-інтернаті. Батьки виховують двох дітей – старшого брата Богдана і Нелю.
У 2014 році Неля закінчує 10 клас Панфілівського НВК, під час навчання в школі вона брала участь у шкільних і районних етапах предметних олімпіад, дуже добре вчиться, багато читає, зарекомендувала себе як творча і талановита учениця. Є активною учасницею художньої самодіяльності сільського БК і школи.  Захоплюється орігамі, малюванням, кулінарією. Мріє вступити на факультет журналістики.

Лист до Тараса Шевченка
  Шановний Тарасе Григоровичу! Зі словами пошани і любові звертається до Вас Білоровська Неля, учениця 10 класу. Минуло 200 років, а ми вважаємо Вас своїм сучасником, бо слова, думки, твори – популярні й нині.Отже, вони – геніальні !
  Практично все своє свідоме життя Ви прожили за межами України(15-річного сироту пан забрав із собою до Вільно, а потім до Петербурга), але Ви не забули мови, на втратили гарячої любовідо рідного краю, рідного народу, стали на його захист. Я про Вас багато читала, дивилася фільм, в школі на уроках ми чули від вчителів цікаві факти з життя, але один факт не може не дивувати й захоплювати – не маючи засобів до освіти, розвитку таланту, потім десять років заслання із забороною писати й малювати – Вам вдалося стати великим письменником та художником, академіком-гравером, знаним у Європі! Вас радо запрошували в гості, на проживання великі пани, Вас любила княжна, а Ви залишалися бідним, але вільним і таким самотнім. І таких «див» та контрастів у житті та творчості чимало. Одне безперечно – Ваша книга «Кобзар» заявила світові, що є такий народ – українці, що вони мають  оригінальну творчість, свої звичаї, традиції й багатовікову історію.
  І ми, сучасні українці, молодь, можемо знайти у творах  безліч мотивів, тем та проблем,  які нам близькі, отримати підказку, як у світі «по правді жити», адже читаючи уважно «Кобзаря» - ми завжди матимемо в душі надійний «компас», який не дасть нам розминутися з істиною. Спасибі Вам за Вашу  багатогранну творчість і унікальний талант.
З повагою Білоровська Неля, учениця 10 класу Панфілівського НВК; 

(Вчитель: Братішко Н.В.) 

2 коментарі: